К 110-летию со дня рождения Михаила Лысенко

29 октября исполнилось 110 лет со дня рождения знаменитого скульптора, народного

Михаил Лысенко за украинской монете

художника СССР, нашего земляка Михаила Григорьевича Лысенко.

 

Можно по-разному оценивать героику советского времени, отразившуюся в его работах, но нельзя не согласиться с тем, что это целый пласт истории, то время, в которое нам еще предстоит вглядываться вновь и вновь.

Предлагаем вашему вниманию два текста, написанных 10 лет назад, к столетнему юбилею. Благодарим члена нашего клуба Евгению Лавренко за то, что она передала нам этот очень интересный материал.

—————————————-

Ганна Дужа, мистецтвознавець
Нескорений Прометей До 100 річчя від дня народження Михайла Лисенка

Коли переступаєш поріг Сумського художнього музею імені Никонора Онацького, тебе зустрічає величне погруддя Тараса Шевченка – духовний символ України. Твір цей дорогий сумчанам ще й тому, що створив його наш славетний земляк – народний художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР, скульптор Михайло Григорович Лисенко, сторіччя від дня народження якого 29 жовтня відзначатиме весь мистецький світ.

Здається ніщо не віщувало хлопцю долю художник. Не було ні коштів на навчання, бо народився (29.10 1906) року в багатодітній родині в глухому селі Шпилівка, ні відповідного здоров’я,ні сил. Отримана у дворічному віці тяжка травма хребта надовго прикувала його до ліжка. За таких обставин у людини є тільки два шляхи – або пристосуватися до умов і підкоритися долі або ж боротися. Михайло обрав другий.

У ті скрутні та важкі роки дитинства поряд із сином завжди була мати Ганна Кіндратівна. З її допомогою він оволодів грамотою почав захоплюватися малюванням, різьбленням по дереву та ліпленням – благо шпилівські землі багаті на червоно-бурі глини.
Тільки в тринадцять років, коли матеріальне стан їхньої родини трохи покращав Михайло почав ходити до сільської початкової школи.

З вдячністю згадував завжди вчителя Олександра Олександровича Церковицького, який помітивши в нього неабиякі здібності до мистецтва всіляко сприяв їх розвитку, та Аркадія Йосиповича Добровольського, завідувача Сумського дитячого будинку, куди потрапив після смерті матері у 1920 році. Але кінцевим і безповоротним вибором життєвого шляху стала для Михайла зустріч зі своїм земляком Никанором Харитоновичем Онацьким – художником, поетом, педагогом, активним громадським діячем і першим директором новоствореного тоді художньо-історичного музею

Партизанский рейд

«Своїми успіхами тих років я завдячую його мудрим порадам», – писав пізніше Михайло Григорович. Навчаючись у сумській семирічці (тепер школа№4), Лисенко почав відвідувати художню студію, якою керував Н.Онацький. Серед різних видів образотворчого мистецтва початківець обрав саме скульптуру. 1923 року Лисенко переїхав до Харкова. Від художньої профшколи до Харківського художнього інституту – такий професійний шлях у велике мистецтво, шлях, який водночас став і періодом фізичного змужніння. Михайло загартовує тіло і волю, привчає руки до напруженої фізичної праці, руки – до точності, зір – до гостроти. Життєвою опорою для нього стають два талановитих фахівці й педагоги, І.В.Севера та Л.А. Блох, яка, помітивши обдарування юнака і незважаючи на слабшу, ніж у інших абітурієнтів підготовку взяла його до своєї майстерні.

 

Лисенко виховувався в класичних та реалістичних традиціях, і хоча у 1920-30 і роки в західноєвропейському та вітчизняному мистецтві набували поширення модерністичні течії, не захоплювався ними. На все життя залишається він переконаним реалістом, не перестає дивуватися і захоплюватися фізичною красою людини, багатогранністю її внутрішнього світу, силою духу і невичерпною енергією. Обравши собі за девіз «Найкрасивіше це – людина», митець починає втілювати в скульптурній пластиці образи з відповідними рисами і якостями. І не дивно, що саме Мікеланджело Буанаротті стає його кумиром – бо він близький Михайлу не тільки своєю творчістю, духовним світом, а й долею, що готувала на життєвому шляху постійні випробування.

Своє творче кредо Лисенко втілив уже в першій значній роботі «Китай бореться». Цей монументальний горельєф, що експонувався в 1932 році на V Всеукраїнській художній виставці в Харкові, привернув увагу силою виражених у ньому людських почуттів, романтичною загостреністю образів та актуальністю теми. Але творчі плани художнику потрібно було відкласти – різке загострення старої хвороби, складна операція, лікарняне ліжко, милиці… І тільки в 1935 році завдяки лікарям і могутній силі волі повертається Лисенко до своєї творчої майстерні.

Скульптор починає працювати з подвоєною енергією в прямому і переносному значенні, бо поряд з’являється талановитий український митець Л.Д.Муравін. У плідній авторській співпраці вони створюються пам’ятники визначним людям (Г, Котовському, М.Щорсу, П.Осипенку, М.Гоголю.),монументальні композиції («61 комунару», «Героям Перекопа». Проте остання не була встановлена — почалася війна. Перебуваючи в евакуації у Казахстані, Лисенко продовжує працювати з Муравіним. Події війни, тема героїчного і трагічного, доля народу, портрети учасників війни – ніщо не залишалося поза увагою митців («Друзі», «Партизани», «Двадцять вісім», «Новий порядок» та ін..) Ця тематика залишається провідною у творчості М. Лисенка і після повернення його до України в 1944 році.

Болісні враження від побаченого з одного боку, і радість творити на вільній землі з іншого, наповнювали Лисенка нестримною творчою жагою. Проекти величних пам’ятників («Чапаєв», «Олеко Дундич») лірико-поетичні твори («Сім’я», «Вірність»),композиції сповнені романтичного пафосу («Партизанський рейд»), наділені виразною пластичною завершеністю і майстерністю виконання – далеко не повний перелік його найвідоміших творів. Серед них і вже згаданий твір «Партизанський рейд». Відлитий у бронзі він прикрашає один з найкрасивіших скверів на Червоній площі у місті Суми з 1960-го року. Автор присвятив цю роботу героїчній боротьбі партизанського з’єднання С.А.Ковпака.

Композиція «Партизанський рейд» відзначається деталізованою розповідністю; кілька партизанів витягують з багнюки гармату, в яку запряжена четвірка коней. Проте почуття побутовості в ній відсутнє; динамічна діагональ витягнутої в триметрову лінію композиції, напружені ритми, що створюються контрастами опуклостей та заглиблень у бронзі, експресивна і водночас пластична виразність силуету наповнюють роботу відчуттям драматичного героїзму, загострюють до краю характеристику образів, надають цій станковій скульптурі рис монументальності.

Памятник С. А. Ковпаку (Путивль) Авторы — народный художник СССР М. Г. Лысенко, скульптор В. В. Сухенко, архитекторы С. П. Тутученко, А. Ф. Игнащенко.

Ця ж тема знайшла продовження і в роботі автора над пам’ятником С.А. Ковпаку, створеним разом зі скульптором В.Сухенком та архітекторами А. Ігнатенком й С. Тутученком. Установлений він у Путивлі на найвищій горі Микільській у 1971 р. Домінантою пам’ятника є вертикаль підсилена довгою шинеллю Ковпака та високою скелею, на яку встановлено його постать і яка є своєрідним постаментом пам’ятника. Вирішений узагальнено й епічно, він сприймається як символ партизанської слави, перемоги добра над злом.

 

У 60-ті роки М.Лисенко почав працювати над циклом творів під загальною назвою «Люди праці, науки і мистецтва».

—————————

Из журнала «Галерея»

Недавно во время конкурса на «Памятник Голодомору» в киевском доме художников встретилась с архитектором Владимиром Игнашенко. С ним М.Лисенко успешно работал последние годы над самыми своими крупными монументальными проектами – памятником В.Затонскому в Хмельницком (1970), С.Ковпаку в Путивле (1971), «Жертвам фашизма» в Бабьем Яру (1968-1972, 1976). Скептично оглядывая экспонаты, он вдруг в сердцах воскликнул : «Нет сегодня таких как Ваш дед, сегодня нет! Он кидался в бой с азартом победителя, не считаясь со временем, душевными и материальными затратами. А сейчас всем всё не подходит: то денег мало, то условия не выгодны. Не с кем работать!»

Именно благодаря инициативе соратника Лысенко Анатолия Игнашенко после смерти скульптора его работы оказались в пространстве другой цивилизации – западной. В 1978 г. на улице Сен-Жермен был открыт памятник-бюст Тарасу Шевченко, созданный Лысенко. А в 1984-м возле музея И.Франко в Виннипеге предстал на стройном постаменте сам писатель. Портрет был создан еще в 1959-м году и даже установлен – не то в Сваляве, не то в Ивано-Франковске.

Энергия, динамика, экспрессия этого жизнеутверждающего творчества обнаружили себя еще в середине 1930-х, когда после окончания Харьковского художественного института М.Лысенко сразу стал участником V и V1 Всеукраинских художественных выставок, где был представлен монументальными горельефами «Китай борется»,(1932) и «В застенках фашизма» (1934). Надвигался фашизм, и едва оправившись от тяжелейшей операции, освободившей его руки от костылей, Михаил Лысенко подал свой голос в защиту первых узников фашистских концлагерей. Критика отметила влияние Рюда. Высокие ориентиры на скульптурную классику, особенно на Микеланджело и Родена, воспринятые от талантливых педагогов Ивана Северы и Элеоноры Блох, навсегда остались в пластическом мышлении художника.

Последующее десять лет были отданы участию практически во всех Всесоюзных конкурсах в соавторстве с другом и коллегой Львом Муравиным. Украинский дуэт нередко оказывался победителем в соревновании со знаменитыми В.Мухиной, И.Шадром, М.Манизером, С.Меркуровым, В. Андреевым, Б.Королёвым. Померкли герои, переписана история, но ведь «красота замыслов» не увядает. Вздыбился на горячем коне, у подножия 30-ти метрового обелиска всадник с лицом микеланджеловского Давида—проект памятника освобождению

Памятник 61 коммунару в Николаеве

Киева от белополяков. Восстал из рапы Сиваша великан красноармеец, величаво шагающий по степи – неосуществленный проект памятника героям Перекопа. Смертельно раненный, упавший коммунар передает пулеметную ленту и знамя товарищу – памятник 61-му коммунару в Николаеве (1936) (восстановлен в 1967). Динамичный, статный всадник Н.Щорс – проект для города Куйбышева 1938года, реализован в 1954-м в Киеве.

Но кажется самое незабываемое впечатление – две монументальные пятифигурные группы, установленные на международной выставке в Нью-Йорке перед входом в Советский павильйон – «Героика гражданской войны» и «Героика социалистического строительства».(1939) По словам Муравина, посетители с изумлением взирали на реальные типажи советских людей – от солдата до пионера. Известный русский скульптор Владимир Цыгаль опубликовал в своей книге (М.,1986) воспоминания «Маленький Лысенко как паучок, отставив негнущуюся ногу в сторону, ползал по огромному ботинку глиняного матроса и с невероятной ловкостью и быстротой орудовал металлической стекой.

— Лёва! – кричал он Кербелю ,—Что ты делаешь? Разве так лепят? Чему вас учили? А ты, Володька не кулак вылепил, а дулю. Смотри, как здесь форма идет—подхватывается».

Для достаточно академического Киева романтическо-эмоциональная лепка Лысенко была откровением. Его первые по Киевскому художественному ученики; О.Олейник, Н.Суходолов, А.Белостоцкий, C.Андрейченко, Г.Кальченко, В.Бородай, В.Зноба, В.Гречаник, Н.Дерегус тянулись к нему, старались подражать экспрессивной манере, виртуозности компонирования, учились на его «Верности»(1947), «Чапаеве», «Шевченко»,(1947), «Присяа» для Холма Славы во Львове (1948-1952), «Олеко Дундиче» – воспринимая их как классику. Его скупые комментарии запоминались на всю жизнь: «Форму нужно снаружи вылепить так, чтобы чувствовалась какая она изнутри».Что-то подобное говорил своим ученикам и Роден! Все воспитанники лысенковской школы стали монументалистами, авторами запоминающихся своей выразительностью памятников.

«Верность»

Остается только поражаться, как нёс этот хрупкий, болезненный человек свой дар сквозь мрак ждановских постановлений, чисток, доносов, покаяльных речей на партийных собраниях! Каково было ему слышать на публичных обсуждениях уничтожающую критику, упрекающую его в «хаотичности», «судорожной истеричности», и самом страшном – экспрессионизме, – искажающих идейную правдивость советского искусства. В таком контексте «Верность» превращалась в аморальное произведение с символико-эротическим элементом, «Шевченко» – в стихийного анархиста, а «Рейд» напоминал персонажей из «Гуляй-поля»

Казалось бы, всё давно отошло в прошлое, настало время объективных оценок. Но мы, видно, ещё не доросли до них. На смену пришли воспоминания о «монстрах» на киевских кручах, (проект монумента Ленину и Сталину) об авральных строительствах памятников уносящих жизни художников, о «советском памятнике» (значит плохом?) в Бабьем Яру, который стоит не на том месте и отражает не те события….

29 октября мы будем праздновать 100-летия со дня рождения народного художника СССР, академика, выдающегося скульптора М.Г Лысенко. Много воды утекло. Не стало чудесного, гостеприимного котеджа-мастерской с огромным садом, шумным населением домочадцев, друзей, колллег. В Сумах со стен школы, где учился Лысенко пропала даже мемориальная доска; в Шпилёвке, на родине художника, где каждый год в конце октября при большом скоплении местных жителей и гостей двенадцать лет праздновались «Лисенківські свята», уже давно не вспоминают о своем земляке. А в сельской школе имени Лысенко, где находилась музей-комната с его работами и ценными подарками семьи и учеников, практически не осталось ценных экспонатов. Переоборудован в спортивную яхту теплоход «Михаил Лысенко», который ходил из Одессы в Белгород-Днестровский.

Но не все о печальном. Хочется верить, что к юбилейной дате усилиями исскуствоведов, менеджеров, друзей и родных земляков выставка «Лысенко и его ученики» в Национальном художественном музее Украины, издание каталога, альбома, выпуск юбилейной монеты, восстановленная усилиями учителей и школьников шпилёвской школы музейная экспозиция – хотя бы частично компенсируют нашей культуре эти невозвратимые потери.

Метки: Михаил Лысенко